Арєнєв Володимир Констянтинович - Порох із драконових кісток

Ви можете слухати безкоштовно Порох із драконових кісток. Жанр: Казка, . Ви також можете прослухати повну версію (повний текст) онлайн без реєстрації та СМС на сайті Audiobook-mp3.com/uk або прочитати короткий зміст, передмову, опис та прочитати відгуки (коментарі) про аудіокнигу.
Аудіокнига Порох із драконових кісток
Жанр: Казка,
09.06.2022
197
Встановити таймер
Таймер сну Після цього читання припиниться
0 годин
20 хвилин
Активувати таймер
Закрити

Арєнєв Володимир Констянтинович - Порох із драконових кісток резюме книги

Порох із драконових кісток - опис та короткий зміст аудіокниги. , слухати безкоштовно онлайн на сайті цифрової бібліотеки Audiobook-mp3.com/uk

РОЗДІЛ 1

Золоте волосся, драконові кістки

Того дня, коли повернувся батько, Марта була у Чурянах, викопувала кістки дракона. Всі в класі знали, що в Марти чуття, і якщо хтось натрапляв на уламок ребра, кіготь чи зуб, — кликали її.

Звичайно, це було паскудніше, ніж із мандрагорою. Тут інколи кричить не те, що викопуєш, — а ти сама. Але відмовлятися собі дорожче, це вона вже засвоїла. Ба, за останні роки три навіть примудрялася мати з того користь.

До Чурян Марту потягнув Чепурун, у нього там жила мамина бабця, зморщена, всохла карга, від якої завжди тхнуло мишами. Чепуруна відряджали туди із гостинцями, і от минулого вівторка, відбуваючи повинність, він рушив не вздовж траси, а навпростець через поле. Про кості він здогадався, коли помітив третього поспіль дохлого голуба. І коли відчув запах — наче від карамельної фабрики.

Дорогу запам’ятав, від прабабці одразу ж зателефонував Марті, тож у неї було чотири дні, щоб підготуватися.

Наче до такого взагалі можна підготуватися.

Сонце припікало зовсім не по-осінньому, сухе колосся шкрябало халяви Мартиних гумових чобіт, стежка вихляла туди-сюди, намагалася збити з пантелику. Пахло вже не карамельною фабрикою, а псятиною, як завжди. І дохлих голубів не було, але Марта одразу відчула: на кістку натрапили неабияку. Щонайменше — хребець, а може, і ріг. Роги вона бачила лише на малюнках; у дитячому садку всі хлопчиська захоплювалися драконами, збирали книжки, ліпили фігурки з жирного, смердючого пластиліну. А якось у місті зупинявся мандрівний звіринець, якраз їхав зі столиці до Урочинська; і в одній із кліток лежав череп — повний, із рогами, гребенем, навіть із нижньою щелепою. У сутінках очниці світилися, і ще місяць потому, як звіринець забрався з Ортинська, деякі дітлахи підхоплювалися ночами від крику, а молодшого брата Кириків навіть довелося показати психіатрові. Хоча Марта знала напевно: це були просто лампочки та люстерка, лише вони.

Справжні-бо кістки світяться інакше.

Цього разу вона помітила їх здалеку — і не через сяйво: зараз, сонячної днини, яке там сяйво. Просто колосся тут уже не стояло — звисало, мляве і сонне. І під чоботом не хрускало, а жадібно, уривчасто жвакало.

— Стій, — сказала Марта.

Чепурун закляк, смішно розчепірившись. Стефан-Миколай пирхнув і став поряд із Мартою, як і треба, за лівим плечем. Мружив очі, тягнув носом повітря. Пахло від нього якимись хімре-активами — певно, знову до півночі вимучував із тирси, старих газет і дідового кисіля філософський камінь.

— Наплічник? — запитав Стефан-Миколай.

Марта помовчала, оглядаючи крихітну галявинку, ніби випадково вцілілу посеред поля. Клаптик витоптаної землі, несподівано сухий; не землі, власне, а рудого, рипливого піску.

Вона аж чула, як цей пісок скрегоче, коли на нього ступаєш. Наче бите скло на смітнику.

— Давай, — сказала Марта. — Рукавички, мітлу. Далі подивимось.

Не озираючись, простягнула руку. Поки Марта вдягала рукавички, Стефан-Миколай настромив на держак в’язанку лозин, постукав, аби щільніше сіла.

— Мобільні, — нагадав стиха. — Гей, Чепуруне, відімри уже — тебе теж стосується.

Той засопів, запитально поглянув на Марту, потім випростався і запустив руку до кишені мішкуватих штанів. Видобув мобільний, навіщось понюхав і лише після цього вирубив.

Марта свій вимкнула ще перед тим, як зайшли у поле. По-перше, так спокійніше, буває ж по-різному, із драконом не вгадаєш. По-друге — хто би їй телефонував? Мачуха в перукарні, у неї зміна щонайменше до шостої, раптом щось трапиться, завжди можна сказати, що батарея розрядилася. Ніка напевне з Йоханом, їй не до дзвінків. Решта переморгає.

Марта взяла мітлу і, не відриваючи погляду від рудої галявинки, рушила вперед. Пересувалася повільно, плавними приставними кроками. І мела, мела: праворуч-ліворуч, ліворуч-праворуч, і по діагоналі, і від себе, убік, і за годинни­ковою, праворуч-ліворуч, спробуй, сучий сину, дістань мене, проти годинникової, з розворотом, де ти ховаєшся, ну ж бо, покажися, з нами міцно подружися, праворуч-ліворуч, ліворуч-праворуч — еге ж, от де, от, легкий спалах, повітря тремтить, наче над вогнищем у ясну днину, іди-но сюди, ну ж бо!..

З піску проступила наче кукса — щось круглясте і куце. На перший погляд, цілком безпечне.

Але не краєчок ребра, Марта одразу збагнула. Тоді помітила й решту — граційні абриси, все, що було втоплене у пісок роки, може, десятиліття... і лише зараз вийшло назовні. Наче куля чи трісочка, виштовхнуті плоттю.

Марта відвела руку з мітлою, але Стефан-Миколай навіть не ворухнувся, довелося стиха кашлянути. Тоді він забрав мітлу, приніс люстерко, малярського пензлика, щітку — все, що треба.

Марта не докоряла йому через цю затримку. Стеф, звичайно, надто високої думки про себе і часто поводиться як самовпевнене абищо, але ж — розумне абищо. Певно, одразу збагнув, на що саме вони натрапили.

Збагнув, однак лишився. Молодець усе-таки.

Зараз, якщо з розумом, був саме час збирати манатки і кивати звідси п’ятами. Чепурун би не плескав язиком, Стефан-Миколай — тим паче.

Але Марті конче потрібні були гроші. І вона вже вклалася у цю справу: плівку придбали за її кишенькові, фольгу теж.

Марта присіла навпочіпки, на відстані простягнутої руки від того, що знайшла... чи того, що дозволило себе знайти.

Ну, сказала собі, могло бути гірше; наприклад, цілий скелет, ха-ха.

Якби тут лежав — раптом, несподівано, з невідь-якого дива — неушкоджений скелет, вони би, звісно, і близько не підійшли, але це вже інша розмова. Аби не череп, сказала собі, нехай це буде лише нижня щелепа, бажано — неповна.

Там, на небесах, хтось, певно, почув її: це справді була лише нижня щелепа. Хоча і ціла, із зубами, довгими, хвилястими, кожен — з улоговинкою на зовнішньому боці.

Марта спершу пройшлася навкруг, відмітаючи зайвий пісок і дрібне сміття, потім взялася вичищати те, що було всередині У-подібного силуету, який гострим кутом входив у ґрунт. Діяти слід було обережно і швидко. Вона дихала рівно, рухалася плавно. Подумки повторювала таблицю множення, намагалася не думати про те, як конче потрібні їй ці майбутні гроші.

Сонце пекло дедалі сильніше. Марта чула, як потай витирає піт з лоба Чепурун, як хрускає пальцями Стефан-Миколай. Вона раптом чітко уявила їх: один скуйовджений, у вицвілій футболці, подертих кросах, ластовиння по всьому обличчю, наче бризки морквяного соку, зуби криві, великі, непоказний, смикається, губу напевно ж прикусив чи ніготь гризе; Стефан-Миколай навпаки — стоїть трохи розслаблений, невисокий, світлі штани в облипку, біла, без жодної цяточки, теніска, руки у старих рукавичках, але над зап’ястками видно шкіру — в опіках і рубцях, і на обличчі теж рубець — під нижньою щелепою, білястий, схожий на знак запитання.

Витягнуть, подумала вона, напевне витягнуть. Якщо взагалі до цього дійде.

Кілька разів вона наказувала Стефану-Миколаю дати пляшку із водою і жадібно пила, нагадуючи собі: не переборщи, тричі три — дев’ять, тричі чотири — дванадцять, дрібними ковточками, і панаму поправ, не вистачає тільки зомліти тут від теплового удару.

Час летів і час спливав, після таблиці множення настала черга віршиків, які змушував учити пан Штоц, з переляку Марта пригадала навіть фрагмент із «Повені», діалог між графом та священиком.

Тепер вона вже випросталась на повний зріст: зуби здіймалися по обидва боки, наче прибиті до бортів драккара щити, земля трохи погойдувалася під ногами, немовби Марта справді пливла, стояла на палубі та мчала назустріч ворогам.

Коли вона впоралася із такою кількістю піску? Куди він подівся?

Безглузді питання. Адже драконовим кісткам —- як там сказано в підручнику? — «властива хаотична природа, вони є матеріальним втіленням непередбачуваної, квантової структури нашого континууму», — а якщо простіше, навколо них світ поводиться бозна-як. Чи, якщо вже зовсім відверто, капосно і дуже підступно він поводиться. Тому краще триматися від них якомога далі. Краще викликати єгерів, а ті вже дадуть раду.

Але викличеш єгерів — дідька лисого матимеш. Навіть якщо за законом — все піде мачусі, всі нікчемні десять відсотків від умовної вартості. Вистачить із неї єгеря, подумала, люто вищирившись, Марта. А вже грошики — звиняй, красуне Елізо, ти собі й у салоні настрижеш. Все чесно: хто працює, той і має, чи не так?

Тепер вона озброїлася тонким пензликом — зчищала злежаний пісок, майже чорний і чомусь вогкий. Пригадувала з посмішкою, як уперше взялася за таке — зовсім випадково, ішли з Нікою після танців, повернули на маршала Нахмансона, щоб зрізати дворами — аж раптом, просто під чиєюсь розвішаною білизною, за два кроки від дитячого майданчика — сяйво. Слабеньке, але ж цілком помітне. Ніка хотіла покликати дорослих, а Марту тоді наче настромило на штир якийсь — от як метелика, проштрикнули й лишили висіти, — і вона спершу намагалася віддихатися, потім впала на коліна й заходилася розкопувати, голіруч, дурепа, це згодом уже зметикувала стягти з мотузки чиюсь панчоху, не брати так. Їй пощастило: трапився уламок ребра, не більше мізинця. Вона його швидко знешкодила, на «шість на сім» уже видихався. Ніка збігала до найближчого смітни­ка, знайшла майже чистий пакет, тільки подертий — ну це якраз не проблема; вони загорнули уламок і віднесли у батьків гараж, Марта не мала ключів, але вміла і так відчиняти. Перетерли на порох, поділили нарівно. Ніка обіцяла не базікати, хоча наступного дня знав уже весь клас; Ніка це Ніка, що тут поробиш.

За тиждень Марту з Нікою після фізри гукнув на кілька слів Губатий Марк. Він був старший на три класи і п’ять років, усі знали, що краще не мати з ним справ, бо батя в нього сидів, а брат згинув десь на виправних роботах. Губатий приторговував «зоряним пилом», «порохом», «живою водою» та мутабором. А от тепер хотів, щоб Марта для нього викопала драконовий зуб, який Марк знайшов на задвірках хімкомбінату.

Губатий направду виглядав нестрашно: обличчя звичайнісіньке, тільки очі трохи витрішкуваті та губа розсічена. Страшно ставало від того, як він на тебе дивився, і від його голосу, хрипкуватого, наче затупленою пилкою совали по фанері.

Марта могла відмовитися — і відмовилася б, якби він почав погрожувати чи насміхатися. Але це була розмова така... дуже доросла і ділова, ти мені — я тобі. З нею ніколи так не розмовляли. Губатий давав гроші, не бозна-які, але одразу ж, хай тільки Марта викопає зуб. Ніку він запропонував взяти як свідка, аби Марта не боялася.

Марта сказала, що не боїться і що Ніці краще б іти додому, батьки хвилюватимуться. Ніка хотіла була заперечити, але Губатий, певно, щось збагнув, він чемно поплескав її по плечу, вибачай, мовляв, за клопіт, самі впораємось.

Так усе і почалося. Про здібності Марти у класі знали, але назовні це не виходило; навіть Губатий, якщо запрошував на чергові розкопки, приходив один. Це був такий принагідний приробіток, украй нестабільний, ризикований, — але ж краще такий, ніж випрошувати в мачухи на нову помаду чи на кіно. Щоправда, з півроку тому Марта влаштувалася ще до Інкубатора, доглядати за малими, але гроші зайвими не бувають.

Вона чистила зуби давній потворі, яка здохла, може, сто, а може, і півтисячі років тому, і повторювала: гроші зайвими не бувають, не бувають. Хай тільки насміляться відібрати те, що їй належить. Вони позаочі кличуть Марту Відьмою — ха! Ніяка вона, звісно, не відьма, а шкода, варто було би декому підсипати в компот, наприклад, ропушчиної слизоти чи видряпати козячу ратичку знизу, під стільцем. Але й без того вони ще знатимуть. Вона вирветься із цього гнилого, паскудного, нікчемного містечка — і вони всі знатимуть!

З-під панами вибилися пасма, піт обліпив тіло клейкою плівкою, футболка взялася плямами. Марта потягнулася за хустинкою, хоч лоба витерти, аж раптом відчула, як вистигає шкіра на спині, як німіє поперек. Драконові зуби здіймалися по обидва боки — блискучі чорні трикутники, що не відкидають тіні. Огорожа. Охорона.

Вона провела рукою по обличчю, відчула, як зминається шкіра, немов тепле тісто. Виліпи себе, подумала Марта, ти ж саме це робиш останні кілька років, self-made girl, ну ж бо, навіть вигадувати нічого не треба, просто дозволь проступити тому, що в тобі приховано, нехай вони всі нарешті побачать, нехай оцінять нарешті. Я хочу, щоби ніс був прямішим і коротшим, нижня щелепа не така прямокутна, це ж хіба щелепа — знущання та й годі, я хочу губи не вузькою ниточкою, а нормальні людські губи, і щоб вуха так не стирчали, бо людям іноді хочеться взяти і поголитися під нуль, або, якщо вже стирчать, хай із якоюсь суперздібністю, типу там непомітно підслуховувати важливі розмови, і ще я хочу...

Вона заходилася нишпорити вільною рукою в кишені, висмикнула люстерко, виставила перед собою: ну ж бо, так зручніше, — і побачила себе такою, якою завжди й уявляла: звісно, не краля подіумна, але ж от: красива, симпатична. Пальці машинально обмацали щоки, трохи підправили вилиці, потім ковзнули по губах...

Піт стікав у джинси, спину лоскотало. Марта машинально почухалася і відчула там, знизу, ворушіння, й намацала раптом щось коротке, жорстке, закручене спіралькою — хвіст, звичайнісінький свинячий хвостик, який штопором висувався, ріс просто з її тіла.

Відьма, подумала Марта, еге ж, адже я Відьма. А що за відьма без хвоста?

Тільки насправді, ясна річ, не була вона ніякою відьмою — а була звичайнісінькою тупаркою, нікчемною вівцею, яка поткнулася просто в крокодилячу пащеку.

— Схаменулася, — прошепотіла Марта, дивлячись на чуже, мертве обличчя у люстерку. — Схаменулася, курко.

Тепер треба було діяти швидко й чітко. І не думати, наприклад, про Сивого Еріка з його білястою, майже прозорою чуприною або про двоюрідну тітку Чепуруна, в якої всі губи і горлянка подряпані, бо за кожною лайкою у тітки з рота виповзає троянда.

Все це Марта знала і раніше, еге ж? І знала, куди пхається. І чим ризикує.

До біса, годі про це, годі!

Вона провела долонею по обличчю, уявляючи собі, як під рукою риси знову змінюються, стають колишніми, знайомими, ненависними. Перевіряти в люстерку, чи вийшло, часу не було. Намагаючись не думати про Чепуруна і Стефана-Миколая, Марта швиденько розстібнула пряжку, присіла й спустила штани.

Накрутила свинячий цей хвостик на палець, заплющила очі, уявила, що прополює грядку. Смикнула. Закричала — не стільки від болю, скільки від злості. Від образи на саму себе, як і раніше — дурнющу дурепищу.

І зашепотіла: «...дід за чуб, баба за сорочку, донька за торочку, собачка за спідничку...».

Знову смикнула — і, втративши рівновагу, гепнулась на бік. Падаючи, вона змахнула руками, і позаду пролунав придушений вигук, потім одразу ж — сміх.

— Ну, — сказав Стефан-Миколай, — ти тепер у нас будеш не Чепурун, Бене. Ти тепер будеш Хвостом Прибитий. Гарно вцілила? Дай-но погляну... та не бійся, жартую, ми ж могила, ти що. Ого, солідний синяцюра буде. Холодне б щось прикласти... Агов, Марто, наступного разу обережніше, добре хоч не рогами, рогами ти його, певно, і прибила б.

— Помрій! — хмикнув Чепурун. — Нас так просто не здолати!

Ясна річ, звали його Бенедиктом, однак для своїх він завжди був Беном, а після тієї історії із вибухом посудомийки про ім’я взагалі рідко згадували.

— Чуєш, Марто, схоже на виклик! Жбурни у нього ратицею чи що.

— Розгляну твою пропозицію! — крикнула, посміхаючись, Марта. — Але нічого не обіцяю.

Вона розуміла: це Стеф задля неї старається. Забиває баки, висмикує із мороку. Та ж у тім і підлота драконових кісток: поки тримаєшся, досить одних лише слів і думок, а вже якщо піддався, проблеми в тебе з’являються цілком матеріальні. Самими лише лічилочками й таблицями множення з ними не повоюєш.

Підвівшись на лікті, Марта перевірила й упевнилася: хвоста немає, на його місці, якраз де куприк, — невеличка ранка, кров майже підсохла.

От справді: видерла, наче бадилля.

Вона підвелася, підтягла штани, застібнула пряжку, поправила панаму. Тепер обличчя. Люстерко закотилося під самісінький край щелепи, на додачу ще й через усю його поверхню тепер пролягала широченна, глузлива тріщина.

— Гей, лицарі! — гукнула Марта. — Ану взяли і уважно на мене подивилися. Що бачите?

— Ох і мармиза в тебе, — охоче відгукнувся Стефан-Миколай. — Хусточку дати? Уся у піску, наче заснула на пляжі. І панаму поправ, сонце ж.

Потім він запнувся, перехопивши її похмурий погляд, здогадався, що жарти скінчилися, і додав:

— Проблеми?

— Обличчя нормальне?

Стефан-Миколай стенув плечима:

— Звичайнісіньке. Роги не відросли, даруй, жбурнеш ними у Чепуруна наступного разу.

— Базікало, — сказала Марта. Вона відчувала, як тане, розходиться тугий вузол, що весь цей час стискав серце. — Гаразд, давай присипку і конфетті, і коробку із попелом. Не ту — із чорним, від старих газет. Будемо закруглятися, нічого тут стовбичити.

Джерело: Арєнєв В. Сезон Кіноварі : трилогія. [Кн. 1] : Порох із драконових кісток : роман / В. Арєнєв ; худож. О. В. Продан. - Харків : АССА, 2018. - 285, [2] с. : іл. – (Час фентезі). [с. 6-18].

Порох із драконових кісток слухати онлайн безкоштовно

Порох із драконових кісток - слухати аудіокнигу онлайн безкоштовно, автор Арєнєв Володимир Констянтинович, виконавець

Подібні аудіокнижки до "Порох із драконових кісток", Арєнєв Володимир Констянтинович

Подібні аудіокниги до "Порох із драконових кісток" слухати онлайн безкоштовно повні версії.

Арєнєв Володимир Констянтинович прослухати всі книги автора по черзі

Арєнєв Володимир Констянтинович - всі книги автору в одному місці, щоб прослухати по черзі повні версії на сайті онлайн-аудіотеки Audiobook-mp3.

Арєнєв Володимир Констянтинович - Порох із драконових кісток відгуків

Відгуки слухачів про аудіокнигу Порох із драконових кісток, Читайте коментарі та думки людей про аудіокнигу
    No results found.