Козланюк Петро Степанович - Мандрівники. Вперед до щастя

Козланюк Петро Степанович - Мандрівники. Вперед до щастя резюме книги

МАНДРВНИКИ

ВПЕРЕД ДО ЩАСТЯ

 Ніч захопила наших мандрівників уже в Зеленій соснині. Гриб і печериця постановили було йти до пізнього вечора, але не так воно вийшло. В лісі миттю стемніло. Правда, вгорі по верховіттях мовчазних сосон червонів ще яскраво захід, але знизу вже звідусіль сунули присмерки. Вони густішали, чорніли, і в пітьмі стали сновигати якісь тіні. То як сірі мерці, що глухо зітхали й скрипіли зубами, то мов довгі черв'яки, що повзли зловісно в траві поміж стовбури й плямкали ротами... Страшно було не тільки йти в присмерку, але й стояти. І, рад не рад, мусили подорожні ночівлі швидко шукати...

Щоб не трапити де-небудь у хробачню в чужій стороні, Гриб і печериця вирішили не ночувати в затишках, які аж просилися звідусіль теплом, а вибрали собі на ночівлю камінь над кручею. Тут і посідали та повечеряли з торб подорожніх. А потім поклали торби під голови й лягли на спочинок. Спати на камені було твердо, незручно, і печериця тільки те й робила, що всю ніч тулилася до гриба з холоду. А гриб накрився добре капелюхом і миттю захропів смачно на всю соснину. Як-не-як, ліг же він з певністю, що на камені і черв'яки не шукатимуть поживи.

На світанку обоє схопились.

Помившись свіжою росою та поснідавши чим було, гриб і печериця рушили далі в дорогу. Якраз зійшло сонце десь над гущавиною, і верховіття дерев зайнялись пишною червінню, що грайливо переплавлялася в золото. Низом висів сивий серпанок ранішнього туману, а всюди на траві й кущах блистіла роса. Пройшовши декілька гонів, гриб і печериця зустріли білку, що з підсвистом танцювала собі на галявинці.

— Помагайбі, балетнице! - гукнув гриб зненацька.

— Атю! - злякалась білка. — Куди це ви тюпаєте так зранку?

— Ат, ідемо… - ввічливо ухилився гриб від пояснень. — Не знаєш ти часом, балетнице, де тут буде Золотий потічок?

— Ні, не знаю, - відповіла білка, - але чула, що далеко звідсіля... Я туди не стрибаю, бо там, кажуть, пастухи з батогами.

— Ну, то вибачте за турботу... - попрощався гриб хутко, і вони пішли далі.?

Ідуть вони, йдуть, перейшли вже Березовий гай величенький, і незабаром повинна вже бути Сонячна царина... А тут царини ні сліду - навпаки, гриб і печериця забрели в якусь гущавину темну. І що далі йдуть вони цією гущавиною, то більше вона тягнеться в безконечність... Головонько бідна, воно вже ясно, що заблудились обоє! Посідали охляло гриб з печерицею трошечки відпочити в гущавині та й журяться мовчки. Аж тут суне захеканий їжак - несе кудись в'язку сухого листя на плечах. Але зашкрябало щось, видно, їжака в носі, бо став нараз мов наврочений, і сердечно чхнув собі, аж луна пішла лісом...

— На здоров'ячко, дядьку! - гукнув йому Капелюшник.?

Замість відповіді їжак кинув мерщій в'язку на землю й хотів уже було згорнутись клубком. Але вмить спохватився, з ким має справу, й відповів зо сміхом:

— Спасибі! А то я перелякався вас, аж смішно...

— Вибачте, - сказав гриб журно. — Добре оце, що зустріли вас, їжаче, а то ми, мабуть, заблудилися в лісі... Не?знаєте, бува, де тут буде Сонячна царина?

— Царина? Фі-фі-фі! - засвистів їжак. — А де ж ви сюди на царину вийдете!.. Мусите йти в Березовий гай і звідти отак ліворуч напрям взяти.

— Ліворуч, кажете, з гаю?

— Еге, еге... ліворуч підете. Там буде в траві заяча стежина, от ви й ідіть цією стежиною... Просто на царину вона вас виведе.

— Дякуємо вам, любий Колючий, за добре слово.

— Та що там дякувати, - взяв їжак в'язку на плечі. — Щасливої...

Гриб і печериця мусили продиратись хащами назад. Досадно і соромно було грибові так заблудитися. Але що було діяти?..

Їжак сказав правду: дійсно, в Березовому гаї була заяча стежина. Щоправда, гриб так і не вгледів її з досади, зате не проґавила печериця, на щастя.

— Дядьку,— сказала вона Капелюшникові, - куди ж ви так розігналися, мов у гості?.. А ось заяча стежка в траві!

— Еге!.. - засоромився гриб, спохватившись. — Дійсно, стежка... Щось я вже недобачаю... Зі спеки, чи що?..

Обоє пішли вже бадьоро цією стежкою. Сонце пекуче підбивалось до півдня, в лісі пашіла томлива задуха, і подорожнім аж піт з лоба ллявся. Але відпочити при полуденку вони постановили аж на Сонячній царині.

Їжак не збрехав і тут: заяча стежка вивела їх, мов ниткою, на Сонячну царину. Яка це була чудова царина! Розкинулась вона посеред лісу, мов узорчастий килим мережаний. Краєчком царини бігла кучерява мережка сріблистої лозини, цяткована зрідка рясними пучками горобини. Посеред царини зеленів гордовито зелений дуб, наче стрункий парубок у кучерявій шапці, а біля нього розпустила густі й довгі коси біла береза, мов заплакана дівчина в тузі. Усюди ж, куди не глянь на високу траву, впадали в очі різнобарвні квітки: і біленькі, і сині, і фіолетові, і жовті, і жовтогарячі, і рожеві, і червоні - аж рябіло в очах від усяких кольорів. У траві навперейми грали бджілки, щебетали пташки, цокотіли комахи. Звідусіль пахло приємним запахом меду, квіток, а найсильніш - спілими ягодами, що червінню розповзлися в траві.

Гриб і печериця, втомлені, забрели в траву й опинились на широкому ягіднику, рябому від ягід. Вони посідали на траві в холодок єдиного кущика ялівцю й смачно стали полуднувати спілими ягодами. Пополуднувавши, обоє задоволено простяглися на листі й ненароком задрімали з утоми. Втім озвався гриб до печериці:

— Слухай, Рябенька... щось мені оце наче тошнить і скребе всередині -  тобі ні?

— Ні... - відповіла сонливо печериця. — Це, мабуть, дядьку, від солодких ягід млоїть вас...

— Гм!.. Боюся, щоб то не черв'як, Рябенька. Як ти гадаєш? Так якось, бачиш, скребе та свердлить тонко-тонесенько...

Але печериця вже засинала з утоми. Гриб Капелюшник хникнув ще раз турботно, зітхнув та й собі ж простягнувся горілиць. За хвилину хропіли обоє смачним, післяобіднім сном.

Джерело: Козланюк Петро. Вперед до щастя  //  Мандрівники  / П. Козланюк. -  Львів, 1979. – С. 16-21.

Мандрівники. Вперед до щастя слухати онлайн безкоштовно